Ідея помісності й патріархату знаходить щораз більше зрозуміння серед нашого загалу. Всі починаємо здавати собі справу, що самоуправління є чимось необхідним для збереження і розвитку нашої Церкви. Здається, що ми всі також починаємо розуміти важливість правильного виховання молоді в релігійно-національному дусі. Але, може, не всі ще розуміємо важливість збереження духовно-обрядової окремішності Української Греко-Католицької Церкви. А якраз на цих елементах основується зовнішня помісність. Усі ті, що латинізують наш обряд чи бажають зберегти латинські нововведення, свідомо чи несвідомо промощують шлях до злиття нашої Церкви з Церквою Латинською і тим самим заперечують ідею помісності та патріархального завершення УГКЦ.
Коли хочемо зберігати обряд, то мусимо зберігати його в цілості, а не вибирати поодинокі аспекти. Є, наприклад, люди, дуже прив’язані до нашого традиційного юліанського календаря, але, з другої сторони, ті самі одиниці є великими прихильниками різних латинських обрядових практик. Це - брак послідовності, який ніколи не веде до обрядової одностайності, до привернення всієї краси та оригінальності українського обряду.
Відправа Хресної Дороги – це одна з цих латинських релігійних практик, яка так під оглядом змісту, як і форми, противиться духові східного обряду, а в деяких наших храмах цілком витісняє наше традиційне великопісне богослужіння – Літургію Передосвячених Дарів.
Між Сходом і Заходом є духовні (але не догматичні) різниці у ділянці христології. Захід підкреслює більше людську природу Ісуса Христа, Його терпіння і хресну смерть. На Заході розвинувся своєрідний культ Голготи, постала містика Христових страстей. Тому і духовно-релігійна практика Хресної Дороги, під час якої вірні розважають поодинокі моменти Христових терпінь, Його розп’яття і смерті, є цілковито нормальним і самозрозумілим явищем у Західній Церкві; але та сама практика є різким духовним і обрядовим дисонансом у Східній Церкві. Бо Схід наголошує особливим способом Божество Ісуса Христа, Його приналежність до Пресвятої Тройці та Його славне Воскресіння. У Східній Церкві немає культу Голготи, але панує неподільно культ Воскресіння. У наших Літургіях Христос виступає все як воскреслий, прославлений Спаситель; Він залишається Царем і всемогутнім Богом навіть тоді, коли добровільно повис на хресті. Тому навіть у Велику п’ятницю співаємо: «Коли Ти вийшов на хрест, Господи, то жах і трепет найшов на все створіння; Ти заборонив землі проковтнути тих, що Тебе розпинали, а адові Ти повелів відпустити невільників для обновлення людей. Судіє живих і мертвих, Ти прийшов подати життя, а не смерть, Чоловіколюбче, слава Тобі» (утреня, стихира на стиховнях). Як бачимо, тут немає ніяких сентиментальних розважань Христових мук, але є подив для Христа Бога, що смертю смерть перемагає.
Хрест у Східній Церкві не є знаком терпінь і смерті, але джерелом життя (животворящий) і символом Воскресіння. Тому у Хрестопоклонну неділю співаємо: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо». Вже із цих вищенаведених цитат бачимо, як дуже різниться східня містика й богословія Господнього Хреста від західної, тому і всякі впроваджування західних пасійних набожеств до нашої Церкви доводять не тільки до обрядових, але й до духовних протиріч.
Хресна Дорога є чужою нашому обрядові також і щодо форми відправи. В усіх наших традиційних богослужбах є наші літургійні єктенії, є тропарі й кондаки з окремими наспівами, є своєрідний початок (начало обичне) і кінець (отпуст). Хресна Дорога цих основних літургійних елементів не має. Крім того, під час наших богослужінь так священик, як і вірні звертаються лицем у сторону престолу, чи, власне, сходу сонця, бо Христос – це Схід з неба. Тим способом зазначуємо, що Христос є осередком усіх наших літургійних дій. Хресна Дорога відправляється, як знаємо, по боках церкви, під стінами, і таку відправу ніяк не можемо назвати нашим церковним богослужінням. Також і «стації», порозвішувані по стінах храму, не годяться з мистецько-духовною цілістю східнохристиянської святині і псують усю атмосферу.
Тут мусимо ясно підкреслити, що ніхто не виступає проти латинського обряду і західних релігійних практик, бо всі обряди Вселенської Церкви є добрі і святі. Виступаємо тільки проти спотворювання характеру нашої Церкви чужими протизаконними нововведеннями. Постанови Другого Ватиканського собору та рішення Архиєпископських синодів УГКЦ закликають до зберігання нашої обрядової самобутності. Потребу збереження обрядової оригінальності Східних Церков потверджують також західні богослови, знавці християнського Сходу. Один із них, Роберт Ф. Тафт, із Чину єзуїтів, пише ось що: «Східний обряд – це не тільки відмінний спосіб відправи Служби Божої… Це вшановування Богоматері без вервиць, почитання святих без дев’ятниць, культ Пресвятої Євхаристії без виставлень і благословень, це Великий піст без Хрестої Дороги» («Eastern Rite Catholicism»).
Нашим традиційним великопісним богослужінням є Літургія Передосвячених Дарів, що правиться кожної середи і п’ятниці Великого посту, та в понеділок, вівторок і середу Великого тижня. Це, власне, вечірня, сполучена з деякими частинами Служби Божої; освячення тут немає, але є св. Причастя, в якому уживаються Святі Дари, освячені на попередній недільній Божественній Літургії. Служба Божа Передосвячених Дарів має окремі покаянні наспіви та глибокого змісту молитви-гімни.
Літургія Передосвячених Дарів постала на Сході в перших віках християнства. Постала вона тому, що у Великому пості не було дозволено правити Літургії св. Івана Золотоустого і св. Василія Великого (за винятком субот і неділь). Освячення Святих Дарів уважалося великою духовною радістю, а святі Отці порівнювали Службу Божу до Великодня і з цих причин не годилося довершувати освячення Святих Дарів у час посту й покути. Однак, щоб дати вірним можливість приступати до св. Причастя, установлено Літургію Передосвячених Дарів, в якій освячення немає. У нас правиться тепер ця Літургія в середи і п’ятниці, а інших Служб Божих у ці дні немає.
До особливостей Літургії Передосвячених Дарів належить співання стихів псалма 140-го: «Нехай направиться молитва моя, як кадило, перед Тобою, підношення рук моїх, жертва вечірняя». Ці зворушливі слова молитви співаються у незвичайно гарній мелодії. Під час Великого входу співаємо чудовий гімн: «Нині сили небесні з нами невидимо служать; ось-бо входить Цар Слави, ось жертва тайна совершенна супроводиться у славі. З вірою і любов’ю приступім, щоб нам причасниками життя вічного бути». Після св. Причастя прославляємо Господа молитвою подяки: «Благодаримо Тебе, Христе Боже наш, що сподобив єси нас бути причасниками Твого пречистого тіла і Твоєї чесної крови, пролитої за ввесь світ, на відпущення гріхів – таїнства Твого промислу».
У заамвонній молитві, при кінці літургії, священик вимовляє дуже глибокі слова, що схоплюють весь змисл Великого посту: «Подай і нам, Благий, добрим подвигом подвизатися, час посту завершити, віру неподільну зберегти, голови невидимих зміїв сокрушити, і переможцями гріха явитись, і неосудно достигнути поклонитися святому воскресенню...».
За книгою Євгена Іванківа «Український Християнський Схід» (Чикаго, 1992)
Джерело:КІРІОС