Сьогодні Церква творить спомин Макавейських мучеників, котрі зазнали мученицької смерті у старозавітні часи, ще перед приходом на землю Господа нашого Ісуса Христа. Потрібно сказати, що сім братів Макавеїв разом із своєю матір’ю Соломонією, а також старозавітним священиком Єлеазаром, прийняли мученицьку смерть за те, що не зреклися Правдивого Бога. Очевидно, тому й мають таку пошану сьогодні у Христової Церкви.
Нинішнього дня, рівно ж, маємо чудову нагоду застановитися над доволі серйозним моментом нашого життя. Цей момент стосується молитви за усопших. Від своїх початків і до сьогодні, свята Церква завжди молилася і молиться за упокій душ усопших Божих дітей. Ми завжди творимо цю молитву, бо знаємо, що вона є потрібною і необхідною.
Однак, на противагу Церкві, є потужні чинники, які твердять, що молитва за упокій є неправильною і непотрібною практикою. Мовляв, вона нічого корисного не дає.
Не бажаючи вдаватись у недоцільні (бо вони – часто є шкідливими) дискусії, просто звернімо увагу на слова ІІ-ї Книги Макавеїв: «Юда ж, шляхетний муж, умовив вояків берегти себе чистими від усякого гріха, не пускаючи з ока те, що сталося з-за гріха поляглих. Він зібрав, з кожного поголовно, зо 2 000 драхм сріблом, і послав їх у Єрусалим, щоб принести жертву за гріх; тим вельми гарним та благородним вчинком він виявив, що мав на думці воскресіння, - бо якби він не надіявся, що поляглі встануть (з мертвих), зайвим і смішним було б молитися за мертвих. При цьому мав він на увазі прекрасну нагороду для тих, що благочестиво вмирають, - що за свята й благочестива думка! - Тому він і приніс жертву преблагання за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха» (Мак.12,42-46).
Як можемо побачити у прочитаному, ще за кілька століть до Різдва Христового євреї молилися своїх усопших. А що ж – ми, християни? Якщо Юда Макавей мав на думці воскресіння задовго до Воскресіння, то ми, християни, які ставимо Воскресіння Ісуса Христа на чолі усього нашого богослов’я, не можемо не молитися за наших усопших, адже – «Христос воскрес із мертвих! Смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував». Ми це – знаємо! Ми – у це віримо! Ми – це святкуємо!
Крім іншого, традиційно, наші краяни несуть сьогодні до храму святити мак. Ця практика у богословському вимірі не має якогось особливого визначення. Це є щось дуже людське, приземлене. І воно не може домінувати над великим, над духовним. Адже, ми, таки – християни, і нам належить вірити у щось величне, щось високе, щось спасенне… А для нас, християн, це – Воскресіння Ісуса Христа!
І, мабуть, найкраще про це говорить св. апостол Павло: "Коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша" (І Кор.15,14).
Отець Іван Галімурка
Джерело:Блог отця Івана Галімурки
.jpg)
