Цього року минає 110 років від дня народження митрополита Володимира Стернюка, місцеблюстителя патріарха Йосифа Сліпого, провідника підпільної УГКЦ.
Служіння владики в часи переслідувань та його життєвий шлях обговорювали в ефірі програми «Відкрита Церква. Діалоги» у четвер, 16 листопада. Гостями студії «Живого ТБ» були ієромонах-студит Севастьян Дмитрух, співпрацівник владики Володимира Стернюка, та історик Церкви о. Тарас Бублик.
Найбільшим завданням митрополита Володимира Стернюка було зберегти Церкву в радянський час і оживити її. Багатьох священиків заарештували, багато не повернулися з Сибіру, отці старшого віку померли. Тому владика поставив собі за мету плекати і вишколювати молодих священиків.
Митрополит Володимир Стернюк готувався до іншого служіння. Мав стати місіонером-редемптористом і проповідником. Але на його долю випало непроста місія – в умовах репресій, як єпископ, нести відповідальність за життя вірних. Його шлях можна справді охарактеризувати словами «життя як подвиг».
Після повернення із заслання, маючи за плечима європейські школи і п'ятнадцять років навчання в Бельгії, владика Володимир Стернюк пішов навчатися на фельдшера і працював санітаром швидкої допомоги. У радянський час всі мусили працювати, а колишніх «політзаключонних» не брали на звичайні роботи. Владика старався поєднувати свою роботу з душпастирською діяльністю. Є свідчення, що він не раз сповідав і уділяв хрещення хворим.
Викликала захоплення його віра, мужність, любов до Бога, Церкви і народу, а також упевненість. З ним хотілося піти на край світу і віддати своє життя за віру, Церкву і народ. Це надихало і формувало в ті непрості часи.
Коли до митрополита Стернюка зверталися охочі стати священиками, він говорив: «Мені не треба священиків, бо я не можу їм дати парафію! Мені потрібні мученики, які будуть готові віддати своє життя за Христа!»
Владика був дуже радісною людиною. Незважаючи на те, що була неволя радянської імперії, Церква зазнавала переслідувань, а народ не мав свободи, він твердо вірив у швидке звільнення і прищеплював цю віру священикам, заохочуючи їх чесно служити своєму народові.
Володимир Стернюк, будучи єпископом, жив і працював в одній маленькій кімнаті, яка одночасно була для нього канцелярією, митрополією і катедрою.
Митрополит відіграв дуже важливу роль, коли Церква виходила з підпілля. Був відкритий для своєї пастви і, незважаючи на поважний вік, приймав людей у своїй маленькій квартирі впродовж 14-16 годин на добу. Тоді православні громади зі священиками масово поверталися в лоно УГКЦ і владика намагався всі питання вирішувати спокійно та мирно.
У час виходу Церкви з підпілля владика Володимир активно обстоював позиції УГКЦ в переговорах з державою та російським православ’ям. Зокрема, 13 березня 1990 року він відмовився підписувати заключні документи і покинув засідання так званої «Чотирьохсторонньої комісії».
Православна сторона ігнорувала вимоги греко-католиків проголосити неканонічність Львівського псевдособору, визнати УГКЦ як Церкву та повертути собор Святого Юра. Натомість вимагала зупинити перехід громад до УГКЦ та повернути «захоплені» храми.
Рішення митрополита Володимира про вихід з таких «переговорів» було справді героїчним вчинком, який має важливі наслідки до сьогодні.
Джерело:Департамент інформації УГКЦ
.jpg)
